«Країна без державного патентного відомства і без добрих законів,
які захищають винахідників, подібна до рака,
котрий може рухатися вбік або назад»
Марк Твен
Винахідницька діяльність Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН
Україниу 1925-1990 рр. Короткий історичний нарис.
(присвячується 130-річчю від дня народження О.В. Палладіна і 90-річчю Інституту біохімії)
У 2011 р. Міжнародне бюро Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) провело дослідження, метою якого було узагальнення прогресивних форм і методів державного стимулювання винахідницької діяльності в промислово розвинених країнах. За матеріалами патентних відомств Австрії, Великобританії, Німеччини, Швеції, Швейцарії, США і Японії був проведений фундаментальний аналіз і підготовлено доповідь «Урядова допомога і стимулювання винахідницької та інноваційної діяльності». Такий аналіз показав, що безперечними лідерами в галузі інтелектуальної власності наприкінці XX ст. стали Японія, США та Німеччина, сумарна кількість патентних заявок яких становила 75% від їх загального світового обсягу. Кількість заявок на промислові патенти в цих країнах в 1997 р. досягнула в Японії — 350 807, США — 120 445, Німеччині — 45 345. Але вже у 2011 р. картина дещо змінилася: на перше місце вийшов Китай (526400 заявок), потім йдуть США (503600), Японія (342600), Південна Корея (178900), ЄС (142800). Якщо мова йде про товарні знаки, то за кількістю поданих на них заявок тут також спостерігається їх прогресуюче збільшення по роках. В останні роки найбільший ріст числа заявок на товарні знаки відмічено в патентних бюро Китаю (на 31,2%), Бразилії (на 21,6%) і Великій Британії (на 16,4%).
«Стійкий ріст заявок на патенти свідчить, що компанії продовжують інноваційну діяльність, незважаючи на погану економічну ситуацію» - так прокоментував статистику генеральний директор організації, що виконує функції спеціалізованої установи ООН, Френсіс Гаррі.
Ці дані також свідчать про високу винахідницьку діяльність у вищезазначених країнах, яка є основою їх інноваційного розвитку, чого не скажеш, на жаль, про Україну, сучасний стан винахідництва в якій не відповідає ані потребам, ані ресурсам нашої держави. Україна поступово втрачає найцінніше багатство — інтелектуальний потенціал, який донедавна міг уважатися предметом її особливих гордощів. Так, кількість винахідників та раціоналізаторів зменшилось з 1 млн 27 тис. у 1985 р. до 47 тис. у 2011 p. (понад 27 разів). І ця тенденція продовжується. Несприятливі для інноваційної діяльності умови спонукають до міграції висококваліфікованих фахівців за кордон.
Чому це відбувається? Адже використання науково-технічного потенціалу України шляхом впровадження інновацій в економіку, стимулювання розвитку науки, винахідницької діяльності, зокрема у науково-дослідних інститутах НАН України, має стати ключовою складовою антикризової політики нашої держави. Але аналізу цього питання в Україні не приділяється достатньо уваги, особливо на державному рівні. Складається враження, що в Україні винаходи потрібні тільки винахіднику. А державі? Та й на академічному рівні, на жаль, до цього часу немає серйозного дослідження та історико-наукознавчого аналізу винахідницької діяльності окремих наукових колективів, центрів, інститутів та їх внеску у розвиток сучасної медицини, сільського господарства, екології, промисловості, прогнозування пріоритетних напрямів винахідницької діяльності й аналізу перспективних інновацій.
Ми спробуємо зробити такий аналіз на прикладі Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України, за 90 років існування якого було отримано понад 300 авторських свідоцтв і патентів СРСР та України на винаходи і корисні моделі. Тут слід наголосити, що високотеоретична тематика Інституту завжди була тісно пов'язана з життям людини і спрямована водночас на вирішення практичних завдань медицини, сільськогосподарського виробництва, промисловості. Так, ще з перших кроків свого становлення у 20-30-ті роки минулого століття, широко досліджуючи біохімічний склад і засвоєння харчових компонентів різних продуктів живлення (протеїнів, вуглеводів, ліпідів, вітамінів, неорганічних речовин тощо), Інститут заклав наукові основи раціонального харчування у державі. Пізніше на основі дослідження вітамінів, властивостей і залежності їхніх фізіологічних функцій від будови було запропоновано аналог вітаміну К (філохінону) – вікасол, як антигеморагічну водорозчинну речовину, що врятувало життя десяткам тисяч поранених під час Великої Вітчизняної війни. А у повоєнні роки розроблено і запропоновано технологію промислового одержання вітаміну D3 (холекальциферолу), яка була визнана найкращою і використовувалась на вітамінних заводах Києва і Єревану. Було проведено значну роботу з розробки теорії і технології отримання штучних кровозамінників (БК-8 ) і численних білкових препаратів системи зсідання крові. Запропоновано також набори високоефективних додатків до кормів, які значно підвищують продуктивність великої рогатої худоби, свиней, птиці, риби, бджіл та багато іншого вже на сучасному рівні розвитку науки. Все це потребує детального аналізу і систематизації з метою визначення пріоритетних напрямів винахідницької діяльності Інституту та аналізу перспективних інновацій.
Тому ми вважаємо за доцільне детальніше проаналізувати винахідницьку діяльність окремих відділів і лабораторій Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України за весь період його існування, визначити внесок його науковців у розвиток сучасної медицини, сільського господарства, екології, промисловості, визначити пріоритетні напрями винахідницької діяльності Інституту та стан їхнього впровадження (або невпровадження), а також проаналізувати перспективні інновації.
Отже, у цьому номері журналу ми розпочинаємо публікацію історико- наукознавчого дослідження винахідницької діяльності Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна з короткого історичного нарису досягнень його науковців за період з 1925 р. до 90-х років.
О.В. Палладін (10. ІХ. 1885 – 6.ХІІ. 1972)
І розпочнемо з перших кроків створення Інституту біохімії. Його фундатор професор Олександр Володимирович Палладін (пізніше – всесвітньо відомий вчений, академік АН СРСР, АН УРСР та багатьох іноземних академій) належав до тієї когорти вчених, які, відстоюючи необхідність теоретичного розвитку фундаментальних напрямів науки, вміли використовувати результати цих досліджень для практичних потреб народного господарства. Під його керівництвом вперше у нашій країні було розпочато систематичне дослідження вмісту вітамінів у різних харчових продуктах, дослідження порушень тканинного обміну, які виникали в організмі за різних фізіологічних станів внаслідок нестачі вітамінів. Перш за все було досліджено вплив їжі, в якій відсутній вітамін С, тобто їжі, яка викликала захворювання на скорбут. Трохи пізніше було детально досліджено біохімію авітамінозів. Поряд з цим було проведено дослідження повноцінності різних протеїнів, значення певних мінеральних компонентів у кормах і т.д.
Пропагуючи досягнення науки серед медичних працівників і широких верств населення, О.В. Палладін заклав наукові основи раціонального харчування. Роботи з цього напряму досліджень вже в довоєнний час принесли Інституту широку славнозвісність і високий авторитет як в Радянському Союзі, так і за його межами.
Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Інститут був евакуйований до Уфи. Відповідно до вимог війни було дещо переорієнтовано і його тематику, яку потрібно було присвятити задачам допомоги фронту, зокрема тим задачам, які б сприяли найскорішому виліковуванню поранених. В цих умовах під керівництвом академіка О.В.Палладіна було розроблено технологію одержання вищезгаданого водорозчинного препарату вітаміну К (так званий вікасол , який знайшов широке застосування у шпиталях як кровоспинний засіб, що сприяв якнайшвидшому загоєнню ран.
Заявку на посвідчення про реєстрацію «Способ прекращения кровотечений и ускорения заживления ран» було подано ще у 1942 р., а посвідчення видано тільки у 1946 р. Справа в тому, що О.В. Палладін спочатку розробив технологію одержання аналога вітаміну К, який він назвав вітаміном К3, але останній погано засвоювався в організмі. Тому пізніше було запропоновано синтез його водорозчинного сульфопохідного. Саме цей новий препарат і був названий вікасолом. Протягом короткого часу було вивчено фізико-хімічні, біологічні і фізіологічні властивості нового препарату і показання для клінічного випробування. Препарат вікасол легко засвоювався, його оральні прийоми обмежували кровотечі в легенях, печінці та інших тканинах, попереджували паренхіматозні кровотечі за хірургічних втручань, кровотечі при поверхневих пораненнях, пораненнях шлунково-кишкового тракту, у гінекологічній практиці. Характерно те, що і процеси регенерації та загоювання ран при використанні вікасолу значно прискорювались. На основі всебічного дослідження препарату було створено інструкцію з використання вікасолу у шпиталях, а Уфимський вітамінний завод розпочав його випуск у порошках і таблетках. Пізніше вікасол став звичайним препаратом, який широко використовувався у терапевтичній, хірургічній і гінекологічній практиці. Клінічні спостереження показали, що цей препарат діє на послаблену гладеньку мускулатуру, впливаючи на її скоротливі та еластичні властивості. Принципово важливим результатом створення аналогу вітаміну К було відкриття можливості одержання синтетичних вітамінів, які в багатьох випадках мають значні переваги у порівнянні з їхніми природними сполуками.
Після повернення до Києва в жовтні 1943 р. лабораторія під керівництвом О.В.Палладіна розпочала дослідження ще однієї дуже важливої для днів війни теми – біохімії аліментарної дистрофії. Ця хвороба виникла у людей через тривале голодування під час війни. Дослідження показали, що ключовим моментом в аліментарній дистрофії є протеїнове голодування, яке і є причиною неможливості синтезу ензимів, що, у свою чергу, призводить до розладів у процесах обміну речовин. Отримані результати мали велике теоретичне і практичне значення.
У 1945 р. Інститут біохімії АН України відновив роботу вже у довоєнному обсязі, тобто продовжилися дослідження з біохімії головного мозку, м’язів, протеїнів, вітамінів і деяких інших питань. Але тепер це був вже якісно інший рівень. Для прикладу знову звернемося до дослідження вітамінів, зокрема похідних вітаміну К, які мали антигеморагічну дію. Тепер вчені Інституту вже хотіли висвітлити, які зміни в організмі зазнає сам вітамін, встановити, чи не утворюються з нього якісь проміжні речовини, які відіграють важливу роль в організмі, тобто вивчали механізм фізіологічної дії вітаміну на той чи інший організм. Це і був якісно новий етап у дослідженні вітамінів. Слід наголосити, що українські вчені випереджали у цьому своїх закордонних колег.
Для розширення і поглиблення напряму досліджень з вітамінології у грудні 1944 р. в Інституті було створено лабораторію біохімії вітамінів, яку в 1966 р. реорганізовано у відділ біохімії вітамінів (тепер він носить назву відділ біохімії вітамінів і коензимів). Цей напрям досліджень в Інституті очолювали спочатку проф. С.І Винокуров (1945-1948 рр.), потім – академік АН УРСР Р.В. Чаговець (1948-1976 рр.), проф. А.Г. Халмурадов (1976-1985 рр.), із січня 1986 р і дотепер – чл.-кор. НАН України Г.В. Донченко.
Перед співробітниками відділу відтоді і до сьогоднішнього дня постало завдання поєднати актуальність і важливість фундаментальних досліджень із необхідністю і можливістю якомога швидкого і широкого впровадження конкретних результатів у практичну площину.
Так, у післявоєнні сорокові роки ХХ ст. вітамінна промисловість була зацікавлена в першу чергу в отриманні вітамінів з неутилізованої сировини або промислових відходів. Тому у відділі було розроблено технологічну схему отримання концентрату вітаміну А з печінки скатів та інших чорноморських риб, які не мали промислового використання. Випробування цієї схеми на Київському вітамінному заводі у напіввиробничих умовах показало її великі можливості для одержання концентрату вітаміну А. Одночасно було розроблено і випробувано технологічну схему одержання концентрату вітаміну Е з масла зародків пшениці.
У цьому ж короткому переліку здобутків вчених Інституту біохімії в галузі вітамінології слід обов’язково згадати про значний внесок професора Володимира Петровича Вендта, який з 1946 до 1983 р. працював в Інституті (з 1963 до 1980 р. керував відділом біохімії стеринів; раніше – відділ фотобіохімії). Особливо важливими були його роботи з хімії та біохімії похідних стеринів холестеролового ряду і вітаміну D. Під його керівництвом розроблено технологію промислового виробництва вітчизняного препарату вітаміну D3, яку було впроваджено на Київському вітамінному заводі (1954 – 1955 рр.). У Єревані 1973 р. розпочав роботу новий цех з виробництва препарату вітаміну D3, який працював за вдосконаленою технологією, розробленою у цьому самому відділі. Продукція цих двох заводів забезпечувала потреби галузі птахівництва у вітаміні D3 всього Радянського Союзу, що давало великий економічний ефект (раніше препарати вітаміну Dзавозили з-за кордону за валюту). Слід наголосити й на великій дослідницькій роботі відділу під керівництвом В.П. Вендта з розробки технохімічних методів заводського контролю на всіх етапах промислового синтезу вітаміну D3 і його препаратів.
В.П. Вендт одним із перших дослідників у галузі вітамінології показав можливість утворення комплексів вітамінів стеролового ряду з протеїнами. Ці дослідження дали можливість розробити методи одержання і технології виробництва синтетичних високоактивних протеїново – вітамінних комплексів на основі казеїну (або інших протеїнів) із препаратами вітамінів D3, D2, каротину і вітаміну Е (як моно-, так і полівітамінних). Комплекс вітаміну D3 (у вигляді масляного розчину) з казеїном отримав назву «Вітамін D3». Він вироблявся на Київському вітамінному заводі і використовувався як премікс у птахівництві. Казеїновий комплекс холекальциферолу (медичного препарату вітаміну D3) отримав назву «Відеїн–3», який використовувався для профілактики і лікування рахіту у дітей і вироблявся на тому самому заводі. Довготривалі клінічні спостереження показали, що «Відеїн–3» має переваги у порівнянні зі звичайними препаратами вітаміну D, зокрема він не має протипоказань, краще всмоктується у кишківнику, краще дозується тощо.
Досліджуючи процеси кальцифікації кісткової тканини за нестачі у їжі вітаміну D, В.П. Вендт запропонував і впровадив у медицину метод ранньої діагностики D–гіповітамінозу у дітей молодшого віку і метод визначення ступеня ризику захворювання на рахіт у немовлят на основі даних аналізу пуповинної крові. Він також запропонував метод ранньої діагностики D–гіпо-вітамінозу у курчат, що відкрило шляхи виробничого контролю за нормальним вирощуванням бройлерів у птахівничих господарствах.
Вперше у нашій країні В.П. Вендт і Р.І. Яхимович одержали кристалічний вітамін D3 і його комплекс із холестеролом, який отримав назву "Відехол". Він вироблявся хіміко-фармацевтичним об'єднанням "Дарниця" (Київ) і успішно застосовувався для профілактики й лікування рахіту у дітей.
Свідченням високої наукової і практичної значущості цих робіт було присудження В.П. Вендту і Р.І. Яхимович Державної премії України у галузі науки і техніки «За дослідження з хімії та біохімії вітаміну D3, створення промислової технології його виробництва і впровадження в медицину та сільське господарство» (1980 р.).
Важливими для народного господарства були також роботи В.П. Вендта і його учениці З.М. Даценко з розробки способів отримання білкового концентрату каротиноїдних пігментів з морських об'єктів тваринного походження (з відходів промислової переробки ракоподібних).
Взагалі Володимиру Петровичу Вендту належить 19 авторських свідоцтв і винаходів, серед яких слід обов’язково відзначити ті, що стосуються розробки нових технологій, зокрема: «Способ превращения провитаминов группы D в витамины D» (1955 р.); «Способ получения комплексов белков с биологически активными веществами липоидной природы» (1957 р.); «Способ получения β-каротина и других пигментов из низших водорослей» (1967 р.); «Способ получения концентрата каротина» (1965 р.); «Способ получения 7-дегидрохолестеринбензоата» (1971 р.); «Способ получения люмистерина» (1975 р.) тощо.
Значною мірою ідеї В.П. Вендта продовжили своє втілення в роботах лабораторії технології біопрепаратів та лабораторії медичної біохімії.
У 1982 р. в Інституті біохімії ім. О.В. Палладіна було створено неструктурну лабораторію технології біопрепаратів, яку з 1991 р. очолювала кандидат біологічних наук, провідний науковий співробітник Зоя Михайлівна Даценко. Новостворена лабораторія об'єднала молодих учнів професора В.П. Вендта і щороку поповнювалась новими співробітниками. Роботу лабораторії було спрямовано на дослідження механізмів функціонування низько-молекулярних біологічно активних речовин стероїдної природи у нормі та за деяких патологічних станів організму (атеросклероз, рахіт), а також на те, щоб дати наукове обґрунтування використання одержаних на основі цих речовин нових препаратів у медицині і сільському господарстві. Практичним аспектом роботи цієї лабораторії були також пошук і технологія розроблення нових високоактивних біопрепаратів ліпідної природи.
Так, в лабораторії під керівництвом З.М. Даценко створено субстанцію фосфоліпідів із морських організмів, до складу якої входять ω–3–поліненасичені жирні кислоти (ω-3-ПНЖК) у комплексі з природним вітаміном Е і незначною кількістю жирних кислот (авторське свідоцтво за 1985 р.). Цю субстанцію комплексу фосфоліпідів використали для одержання лікарського засобу «Морефіл» із сурфактантноподібною дією для лікування сільськогосподарських тварин і птахів (авторське свідоцтво за 1988 р.). На основі субстанції комплексу фосфоліпідів з поліненасиченими ω–жирними кислотами розроблено оздоровчо–профілактичний препарат – концентрат есенційних фосфоліпідів із морських організмів. Природний препарат із морських організмів має здатність корегувати та репарувати змінений склад мембран різних за функцією тканин, знижувати рівень холестеролу у крові, впливати на імунозахисні механізми і виявляє властивості природного антиоксиданту та імуномодулятора.
На основі комплексу фосфоліпідів із (ω-3-ПНЖК), коротколанцюгових регуляторних пептидів, нуклеотидних компонентів та амінокислот одержано засіб для відновлення репродуктивної функції людини. Із застосуванням нового способу оброблення морських гідробіонтів вже пізніше (2004 р.) одержано природний лікувальний засіб «Філомек», який виявляє адаптогенні та гормоноподібні властивості і позитивно впливає на статеві функції.
В наступні роки під керівництвом З.М. Даценко виділено з морських організмів й досліджено ще кілька біологічно активних субстанцій. Всі ці розробки захищено авторськими свідоцтвами і патентами, загальна кількість яких досягає 26. Але детальніше про них мова йтиме у подальших наших публікаціях.
Роботи, розпочаті В.П. Вендтом, знайшли своє продовження і в роботах кандидата біологічних наук, старшого наукового співробітника Лариси Іванівни Апуховської. Справа в тому, що у 1985 р. на базі відділу стеринів, яким керував В.П. Вендт, та Київського НДІ педіатрії, акушерства та гінекології МОЗ УРСР з метою науково обґрунтованого вирішення питань профілактики та лікування рахіту в дітей та D–гіповітамінозу на основі вивчення у них обміну речовин, зокрема обміну вітаміну D3 при деяких патологіях, було створено міжінститутску лабораторію. У 1990 р. цю структуру в Інституті біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України було перетворено на лабораторію медичної біохімії, а керівником призначено Л.І. Апуховську. Основними напрямами досліджень лабораторії було: дослідження механізмів порушень обміну мінеральних речовин за D–гіповітамінозу; розкриття механізмів обміну і функціонування вітаміну D3 у нормі та за деяких патологій (спільно з Інститутом педіатрії, акушерства та гінекології АМН України, Київ); створення нових високоефективних препаратів вітаміну D3 з метою впровадження їх у медицину та сільське господарство.
На підставі клініко-експериментальних досліджень, проведених співробітниками лабораторії разом з Інститутом педіатрії, акушерства та гінекології АМН України, розроблено кілька методичних рекомендацій щодо профілактики і лікування рахіту і порушень кальцій–фосфорного обміну у дітей, а також комплексної профілактики і реабілітації дітей, народжених після аварії на ЧАЕС, з патологічними змінами в кістковій системі.
Детальний аналіз подальших розробок в галузі вітамінології як лабораторії медичної біохімії, так і відділу біохімії вітамінів і коензимів, а також стан їх впровадження за останні 25 років заслуговують на окреме дослідження, що і буде зроблено в наших наступних роботах.
Повертаючись до науково-прикладних розробок Інституту біохімії у повоєнні роки, слід зупинитися на роботах, які проводилися у відділі біохімії м’язів (спочатку створений як окрема лабораторія у травні 1944 р.) під керівництвом член-кореспондента АН СРСР і УРСР, професора Давида Лазаровича Фердмана, і які було спрямовано на дослідження біохімічних процесів у м’язах за різних функціональних станів, в т.ч. і патологічних. Актуальність таких досліджень на той час була цілком очевидною, адже тяжкі захворювання м’язів супроводжуються порушенням їхніх функцій (міопатія, міотонія, міастенія, дистрофія тощо). В результаті проведених численних досліджень було встановлено, що, крім змін протеїнового складу, обміну азотовмісних речовин тощо, одним із найважливіших процесів, який суттєво порушується за м’язової дистрофії, є енергетичний обмін, про що свідчить як зниження вмісту енергетичних ресурсів (АТР, АDР, креатинфосфату, глікогену), так і зміна активності ензимів, що беруть участь у їхньому обміні. Ці дослідження стали передумовою пошуку шляхів активного впливу на метаболічні процеси у м’язах із метою нормалізації їх за патологічних станів. За ініціативою Д.Л. Фердмана співробітниками відділу вперше було досліджено вплив АТР на перебіг дистрофічного процессу у м’язовій тканині тварин зв умов Е-авітамінозної дієти. В цих роботах було доведено, що внутріншньом’язове введення кролям препарату монокальцієвої солі АТР (Са-АТР) гальмує розвиток дистрофічного процесу і, деякою мірою, запобігає порушенню обміну речовин. Одержані експериментальні дані, які свідчать про терапевтичний ефект монокальцієвої солі АТР, були передумовою вивчення можливостей використання цього препарату для лікування дистрофії, а також різних інших форм атрофії у хворих людей. Проведення комплексних досліджень співробітниками відділу біохімії м'язів Інституту біохімії і кафедри нервових хвороб Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця під керівництвом Б.М. Маньковського на хворих у клініці показало, що препарат Са-АТР має терапевтичну дію не тільки за прогресуючої м'язової дистрофії, але й при операціях на м'язах, при лікуванні поліомієліту і церебральних спазматичних паралічів. На метод лікування прогресуючої дистрофії м'язів було отримано авторське свідоцтво СРСР (Д.Л. Фердман, Б.М. Маньковський).
У зв’язку із широким клінічним використанням АТР і значною лабільністю його препаратів постала необхідність розроблення методів їх стабілізації. Проведені у відділі біохімії м’язів дослідження, показали, що гліцерол стабілізує монокальцієву сіль АТР. На основі цих даних фармакопейний комітет МОЗ СРСР дозволив випуск препарату «3%-ний розчин монокальцієвої солі АТР у гліцерині», який було запроваджено на Дарницькому хіміко-фармацевтичному заводі (м. Київ).
Результативними у прикладному сенсі виявилися і роботи відділу з дослідження порушення кровообігу в серцевому м’язі. Одержані дані свідчили про зниження в міокарді за цих умов енергетичного обміну та рівня аденілової системи внаслідок перетворення частини АТР в аденілову кислоту та порушення її подальшого обміну. Результати цих досліджень стали підґрунтям для розроблення методу одержання медичного препарату аденілової кислоти «аденозинфосфату». Препарат, який пройшов клінічні випробування, рекомендовано Фармкомітетом МОЗ СРСР для лікування деяких форм порушення серцевих ритмів, зокрема екстрасистолій за передозування серцевих глікозидів та при хронічній серцевій недостатності, а розробники цих методів одержали авторські свідоцтва: «Способ получения адениловой кислоты» (З.Ю. Нечипоренко, 1967 р.); «Способ получения аденозин–51–монофосфата» (М.Д. Курський і співавтори, 1983 р.); «Способ получения инозин–51–монофосфата» (М.Д. Курський і співавтори, 1985 р.).
Пізніше відділ біохімії м’язів вже на чолі з доктором біологічних наук, професором Михайлом Дмитровичем Курським, залишаючись вірним науковим традиціям, що були започатковані Д.Л. Фердманом, продовжує дослідження з актуальних питань м’язової біохімії, зокрема в галузі біохімічної мембранології гладеньких м’язів, і одержує результати, які мають надзвичайно важливе практичне значення. Так, при дослідженні механізму медіаторної дії 5–окситриптаміна (серотоніну) М.Д. Курський із співробітниками показав його тісний взаємозв'язок із трансмембранним обміном іонів кальцію. Це дало можливість йому разом зі співробітниками кафедри акушерства і гінекології Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця під керівництвом проф. М.С. Бакшеєва розробити метод збудження і підсилення скоротливої здатності м'язів матки та впровадити його в акушерську практику.
Наразі у відділі біохімії м’язів Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна під керівництвом чл.-кор. НАН України, професора Сергія Олексійовича Костеріна проводяться фундаментальні дослідження, які супроводжуються також і пошуком селективних інгібіторів і активаторів окремих енергозалежних Са2+-транспортувальних систем для спрямованої корекції їх функціональної активності за деяких патологічних станів організму.
І знову повернемось до повоєнного часу. У 1944 р. в Інституті біохімії АН України створено лабораторію ферментів, яку в 1966 р. було реорганізовано у відділ структури і функції білка. Засновником і керівником як лабораторії, так і відділу був видатний учений-біохімік, академік НАН України, професор Володимир Олександрович Бєліцер. У цьому нарисі ми коротко зупинимося на прикладних аспектах роботи відділу саме в цей період.
У 40-50-і роки у літературі не було чіткого уявлення про нативний та денатурований стан протеїнів. Цим питанням і присвятили свої дослідження співробітники відділу під керівництвом В.О. Бєліцера. В результаті проведених досліджень було сформульовано основні уявлення стосовно процесу денатурації протеїнів, під час якого відбувається розгортання поліпептидних ланцюгів, які в нативному стані певним чином згортаються, а їхні бічні групи у глобулі щільно упаковуються. Аналізуючи характер денатураційних перетворень, дослідники дійшли висновку, що нековалентні зв’язки, з якими пов’язана конформаційна організація поліпептидного ланцюга, є взаємозалежними і між ними виявлено кооперативний зв'язок. Цей принцип кооперативності є характерним також для денатураційних змін протеїнової молекули. Базуючись на результатах цих робіт, співробітники відділу розробили методи одержання кровозамінників із протеїнів сироватки крові великої рогатої худоби (БК-8) та з колагену кісток. Саме денатурацією вдалося послабити видову специфічність протеїнів сироватки крові великої рогатої худоби, які використовувались у кровозаміннику. В результаті був створений новий препарат «Белковый кровезаменитель БК-8», на який отримано авторське свідоцтво (В.О.Бєліцер, К.І. Коткова та ін., 1955 р.).
За участю К.І. Коткової також було розроблено й технологію виробництва БК-8 спочатку на Московському м'ясокомбінаті, а з 1963 р. – на новому спеціалізованому заводі Дарницького м'ясокомбінату (м. Київ).
У наступні роки фундаментальні наукові розробки відділу структури і функції білка присвячено дослідженню процесів зсідання крові, з’ясуванню механізму перетворення фібриногену на фібрин, особливо заключного етапу цього процесу – самозбиранню волокон фібрину. Практичним результатом цих досліджень стала низка розроблених авторами методів, які знайшли застосування у клінічній практиці. Серед них слід згадати методичні рекомендації під назвою «Методы определения фибриногена и компонентов фибринолиза плазмы крови человека», запропоновані у 1983 р. В.О. Бєліцером Т.В. Варецькою, К.М. Веремеєнком Міністерству охорони здоров'я УРСР.
Науковий напрям досліджень процесів зсідання крові, започаткований академіком В.О. Бєліцером, плідно продовжували і продовжують його учні і послідовники, впроваджуючи результати роботи у медичну практику, про що буде йти мова у наступних наших публікаціях.
В цій же статті ми вважаємо доцільним більш детально зупинитися на наукових розробках доктора біологічних наук, професора Олександра Соломоновича Циперовича, які розпочалися в повоєнний період ще в лабораторії ферментів, якою тоді керував В.О. Бєліцер. У 1948-1956 рр. значну увагу Олександр Соломонович приділив з’ясуванню механізму денатурації та стабілізації глобулярних протеїнів, зокрема протеолітичних ензимів (пепсину, трипсину і хімотрипсину), інтерес до яких у нього зберігся і тоді, коли він очолив спочатку лабораторію, а потім (з 1966 р.) – відділ хімії і біохімії ферментів. Зусилля дослідників під керівництвом О.С. Циперовича були спрямовані одночасно не тільки на вирішення теоретичних питань (вивчення основних властивостей гідролаз), а й на розробку наукових основ їхнього використання, безпосереднього створення нових ензимних препаратів або нових технологічних методів їх одержання. Ці роботи проводились у творчій співдружності з низкою галузевих науково-дослідних інститутів, а також промислових підприємств. Завдяки такій плідній співпраці практично всі розробки і винаходи О.С. Циперовича було впроваджено в народне господарство (медицину, хімічну, легку промисловість і сільське господарство).
Базуючись на власних експериментальних даних, О.С. Циперович запропонував нову схему денатурації білків. Йому належить відкриття характерного для цих сполук явища «денатураційної стабілізації», тобто підвищення стійкості до чинників денатурації при порівняно низькій їх концентрації у середовищі.
З огляду на дані стосовно денатурації і стабілізації пепсину в лабораторних умовах, О.С. Циперович із співробітниками розробив новий метод автолізу ензимовмісної тканини (слизової оболонки шлунку свині) – «безводний автоліз», який відбувається практично без додавання води до тканини. На основі запропонованого способу автолізу було розроблено нові технологічні схеми виробництва препаратів «Медичний пепсин» (авторське свідоцтво за 1950 р.); «Шлунковий сік" (авторське свідоцтво за 1950 р.) і «Пепсин високоактивний для очищення (виробництва лікувальних антитоксичних сироваток)». Ці методи автори репрезентували як єдиний комплекс виробничих процесів, технологічно пов'язаних між собою.
Нову технологію одержання пепсину було впроваджено на багатьох вітчизняних виробництвах (1950–1951 рр.), а вперше її застосували на Московському м'ясокомбінаті ім. А.І. Мікояна, на якому одержали препарати підвищеної якості. При цьому значно економили як сировину, так і допоміжні матеріали, що сприяло підвищенню економічного ефекту виробництва.
Успіхи О.С. Циперовича зі співробітниками в галузі препаративної ензимології, які ґрунтувалися на дослідженні процесів і механізмів стабілізації і денатурації ензимних протеїнів, супроводжувалися створенням або розробленням нових технологій виробництва тих медичних препаратів, яких на той час або не було зовсім в колишньому СРСР, або було дуже мало. Зокрема це такі ензимні препарати, як «Кристалічний трипсин», впроваджений на заводі біохімічних препаратів в Олайне (Латвія); «Хімотрипсин високоочищений»; «Трипсин високоочищений»; «Амілаза медична високоочищена»(з A. oryzae). На останні три препарати був одержаний дозвіл Фармакологічного комітету Мінздраву СРСР для клінічного випробування, яке успішно завершилося в різних медичних установах Москви, Києва та інших міст. Слід ще раз наголосити на тому, що в той час в нашій великій країні, на відміну від Японії та інших розвинених країн, зовсім не було виробництва ензиматичних препаратів для потреб медицини. Однак було відомо, що високоочищений трипсин загоює рани, застосовується для лікування плевритів та запалення легень, застосовується у стоматології, урології, а амілаза лікує гастрити, холецистити та поліпшує травлення. Інші ензиматичні препарати випускали в недостатній кількості, хоча і було зрозуміло, що вони є високоефективними лікарськими засобами.
Найкращими продуцентами ензимів для виробництва виявились мікроорганізми, яким притаманний надзвичайно багатий асортимент і джерелом живлення яких є дешева сировина. Тому О.С. Циперович вважав економічно вигідним використовувати мікроорганізми для одержання промислових і сільськогосподарських ензиматичних препаратів.
Із класу гідролаз у відділі досліджували ензими, які мають важливе значення для практичного використання – пептидгідролази, і глікозидази, передусім протеїнази, пептидази, амілази і целюлази мікроорганізмів. Дослідження властивостей мікробних комплексів пептидгідролаз призвели до створення перспективного для виробництва препарату ензимів з міксоміцетів
S. griseus, що отримав назву «Проназа» із надзвичайно широкою специфічністю дії, який розщеплював майже всі типи пептидних зв'язків у протеїнах. Подібні мікробні комплекси протеолітичних ензимів було запропоновано у тваринництві з метою підвищення коефіцієнту використання протеїнів при вирощуванні, у першу чергу, молодняка (свиней, птиці), а також при відгодівлі дорослих тварин. Одним із таких перспективних препаратів, розроблених у відділі, був «Протезим». Він містив протеолітичну систему S. griseus, певну кількість стрептоміцину і міцелію актиноміцету, тобто був ензимно-антибіотичним препаратом. Авторське свідоцтво на нього під назвою «Способ получения препарата для выращивания и откорма молодняка животных» було отримано у 1971 р.
А розроблений разом з Інститутом ботаніки ім. І.Д. Холодного АН УРСР протеолітичний препарат «Протеназа–1» виявився ефективним для руйнування клітин хлорели, з яких виділяються цінні для харчування тварин компоненти. Авторське свідоцтво «Способ гидролиза клеток хлореллы» було отримано О.С. Циперовичем із колегами у 1971 р.
При дослідженні процесів гідролізу желатиу виявилось, що протеолітичний препарат «Протеназа–1», що містить комплекс пептидгідролаз S. griseus, здатний розщеплювати також желатино–протеїнову суміш на плівках. Це дозволило науковцям відділу запропонувати нову технологію регенерації срібла з фото– та кіноплівок. Така кардинально нова технологія давала на той час великий економічний ефект. На цю технологію під назвою «Способ регенерации серебра из фотопленок или фотобумаг» у 1967 р. було видано авторське свідоцтво (О.С. Циперович і співавтори).
О.С. Циперович запропонував і дві прості конструкції автоматичного колектора фракцій для колонкової хроматографії, а також сифонодозатори до них, які знайшли широке застосування як в дослідницьких лабораторіях, так і на виробництві.
Отже, наукові здобутки вчених відділу під керівництвом О.С. Циперовича свідчать про їх величезне практичне значення. «Мало знати, треба й використовувати» - це був принцип роботи Олександра Соломоновича. Саме тому відділ став першим спеціалізованим науковим осередком в Україні, завданням якого було дослідження лише ензимів та ензиматичних процесів. В зв’язку з цим проф. О.С. Циперович запропонував створити на базі відділу хімії і біохімії ферментів Інститут ензимології, завдання і структуру якого ним було розроблено з урахуванням самозабезпечення. На жаль, цій ідеї науковця не судилось втілитися у життя.
Але науковий потенціал відділу О.С. Циперовича, виявився настільки потужним, а його учні і послідовники настільки вірними його ідеям і принципам, що ще багато років після смерті Олександра Соломоновича успішно продовжували дослідження функціонування і властивостей ензиматичних систем різних мікроорганізмів з метою одержання з них препаратів з подальшим впровадженням у виробництво. Досить перелічити такі одержані у відділі препарати, як протеолітичний комплекс і амінопептидази із A. oryzae, амінопептидази з карбоксипептидазою із S. griseus; амілази із A. oryzae, лейцинамінопептидази, які було запропоновано для впровадження на НПО «Біохімреактив» (м. Олайне, Латвія) у 1982-1984 рр. (І.П. Галич, М.В. Колодзейська, Т.Ф. Кастрикіна),.
З 1978 до 1991 р. згідно з договором про науково-технічне співробітництво з Тихоокеанським інститутом рибного господарства та океанографії (ТІНРО) Міністерства рибного господарства СРСР відділ проводив дослідження з виділення ензимів із відходів рибної промисловості. Одержані результати було захищено 17 авторськими свідоцтвами.
В НПО «Біохімреактив» (м. Олайне, Латвія) було впроваджено такі препарати: протеолітичний комплекс із камбали; протеолітичний комплекс із лососевих риб; протеолітичний комплекс з окуня-терпуга і хімотрипсин із кальмарів та окуня-терпуга (С.О. Кудінов, М.В. Колодзейська). Було проведено підготовчі роботи із впровадження у виробництво технології одержання протеолітичного комплексу з лососевих риб у багатотонажних об'ємах.
Разом із Ленінградським (тепер Санкт-Петербурзьким) технологічним інститутом розроблено технологію знешерстювання та вичинення шкіри, яку було апробовано на Ленінградському заводі «Марксист» (М.В. Колодзейська). Ця технологія дозволяла одержувати високоякісну шкіру, в тому числі з оленів, яка зберігається в умовах вічної мерзлоти на складах усіх північних регіонів Росії.
Разом із ТІНРО проведено дослідження з використання створеного комплексного ензимного препарату для одержання харчового та кормового протеїну з відходів виробництва рибних консервів (С.О. Кудінов). Слід зазначити, що протеїни із морепродуктів (а в рибних консервах використовується до 50% протеїну риб) порівняно з еталонним протеїном курячих яєць, містить більшу кількість незамінних амінокислот. У співпраці з ТІНРО розроблено також технології соління та інших методів оброблення морепродуктів для їхнього пом'якшення, засолення та облагородження, а також засоби одержання багатьох ензиматичних кулінарних страв у вигляді консервів та пресервів, які експонувались на ВДНГ у Москві. Застосування цих технологій мало на меті запровадити промислове використання ресурсів харчового протеїну, насамперед протеїну «твердих» глибоководних видів риб, і відповідні технології його використання. Створення комплексного препарату протеолітичних ензимів із винятково високою активністю дозволяє без збільшення вилову морепродуктів підвищити виробництво харчових і кормових протеїнів майже на 50%. Ці роботи було перервано з розпадом СРСР.
Отже, підсумовуючи наведені в цьому фрагменті результати аналізу роботи відділу хімії і біохімії ферментів, можна з впевненістю стверджувати, що ідеї і наукові розробки Олександра Соломоновича Циперовича і донині не вичерпані. Вони містять величезні потенційні можливості для створення ензимоіндустрії в Україні – виробництва медичних препаратів, препаратів для сільського господарства, харчової та легкої промисловості.
Враховуючи вищенаведений матеріал і переходячи до аналізу ще одного напряму досліджень Інституту, спрямованих на благо Людини, слід наголосити, що 60-і роки минулого століття взагалі характеризувалися вибухом ідей не тільки в царині поезії, мистецтва і культури в цілому, але й в науковій і виробничій сферах, що можна назвати коротко винахідницькою діяльністю. Таким прикладом, крім вищенаведених, можуть бути і роботи талановитого вченого і надзвичайно цікавої людини Василя Павловича Короткоручка, який працюючи в лабораторії тканинних білків під керівництвом М.Ф. Гулого, виявив відмінності протеїнів сироватки крові кролів з карциномою Брауна-Пірс та інтактних тварин. Подібні дослідження, судячи з літератури, в той час ніким не проводились. А суть досліду полягала в тому, що під час обробки сироватки крові дорослих інтактних кролів слабким розчином азотної кислоти утворювався осад, який повністю розчинявся після додавання дистильованої води, на відміну від осаду, що одержували після аналогічних дій із сироваткою крові карциноматозних кролів. Таким самим методом було встановлено, що подібним чином поводиться сироватка крові новонароджених кролів та кролячих ембріонів.
Ці дослідження були вирішальними для визначення тематики лабораторії біохімії росту, яку В.П. Короткоручко очолив у 1963 р. У 1966 р. лабораторію було перетворено у відділ біохімії росту, незмінним керівником якого він був довгі роки. Співробітниками відділу під керівництвом В.П. Короткоручка було виявлено в крові тварин і людей групу протеїнів, характерних для нормального і злоякісного росту. Імунохімічні і біохімічні дослідження цих протеїнів по праву можна назвати піонерськими.
Дослідження, проведені В.П. Короткоручком, носили не абстрактний характер, а були скеровані на практичне використання одержаних результатів і, в першу чергу, на розробку методу ранньої діагностики раку. Такий метод був створений, він одержав назву «осадова реакція на рак (ОРР)».
Застосування його давало змогу виявити в сироватці онкохворих протеїн, характерний для раку, або як зараз говорять пухлинний маркер. Метод, що запропонував В.П. Короткоручко, дозволив діагностувати ранні стадії хвороби, слідкувати за перебігом лікування та сигналював про виникнення мікрометастазів.
Це був надзвичайно простий у виконанні, не потребуючий складного устаткування, доступний для кожної клінічної лабораторії і водночас дуже ефективний метод, що давав високий процент вірних відповідей (до 80%).
Але для запровадження методу ОРР у практику, Василю Павловичу довелося докласти багато зусиль. Він пройшов всі перепони Міністерства охорони здоров’я СРСР і УРСР, результатом чого стало використання методу якщо не в усіх, то в багатьох, особливо спеціалізованих, клінічних установах.
Мрією В.П. Короткоручка було також створення автоматичного приладу для діагностики злоякісних новоутворень, яким можна було б користуватись як звичайним спектрофотометром. Роботи зі створення такого приладу проводились дуже інтенсивно. Навіть було виготовлено його експериментальний зразок, але на заваді зусиль розробників стали бюрократія і чиновництво; тому створення приладу не було доведено до кінця.
У відділі також розроблено метод ранньої діагностики тільності, заснований на виявленні у крові великої рогатої худоби протеїнів, характерних для нормального росту. Було запропоновано ранню діагностику лейкозів великої рогатої худоби. Ці питання не втратили свого значення і дотепер, а проблема лейкозу великої рогатої худоби стала ще актуальнішою.
Отже, під керівництвом В.П. Короткоручка розроблено і впроваджено у медичну і ветеринарну практику такі методи ранньої діагностики злоякісного росту як у людини, так і у тварин: «ОРР», а також фізико-хімічний «Ріст», імунологічний «Парапротеїн», метод визначення тільності великої рогатої худоби. Ці методи підтверджено двома авторськими свідоцтвами (1977 і 1980 рр.), а також трьома методичними рекомендаціями (1971, 1979, 1984 рр.).
І тільки зараз можна усвідомити, що сьогоднішні успіхи у вивченні проблеми злоякісного росту мають свої корені у минулому, а біля витоків багатьох наукових досягнень стояв доктор біологічних наук, професор Василь Павлович Короткоручко.
Наступне покоління вчених Інституту, науковий шлях яких тільки розпочинався у 60-70-і роки, прийняли естафету від своїх вчителів і гідно продовжили і продовжують їхні традиції.
Серед них слід побіжно згадати роботи академіка НАН України Валерія Казиміровича Лішка, який був учнем О.В. Палладіна і у 1982-1991 рр. очолював відділ нейрохімії (колишній відділ біохімії нервової системи).
Дослідження відділу нейрохімії Інституту під керівництвом В. К. Лішка спочатку було спрямовано на вивчення систем пасивного транспортування іонів потенціалзалежними іонними каналами у плазматичній мембрані нервових клітин. Складність біохімічного дослідження іонних каналів полягала в тому, що на відміну від будь-якого ензиму, який легко детермінувати в розчині за тільки йому притаманною каталітичною активністю, функціонування каналу можна вивчати лише тоді, коли він міститься у мембрані. І якщо біохімічні дослідження потенціалзалежних іонних каналів, які проводилися в інших лабораторіях (переважно за кордоном), булол спрямовано на виділення і вивчення протеїнів мембран, то науковці відділу нейрохімії запропонували інший шлях вирішення цієї проблеми. Вони довели, що після дезінтеграції мембрани іонний канал, вбудований у замкнені фосфоліпідні пухирці-ліпосоми, відновлює, якщо не всі, то частину своїх властивостей.
Основним об’єктом дослідження науковці під керівництвом В.К. Лішка вибрали потенціалзалежний натрієвий канал, оскільки для нього був відомий досить значний арсенал модуляторів активності. Практичним результатом цих фундаментальних досліджень вперше у світовій науковій практиці стала реконструкція натрієвого каналу на штучній фосфоліпідній мембрані ліпосом.
В подальшому науковці відділу нейрохімії широко використовували ліпосоми для моделювання процесів активного і пасивного транспортування катіонів крізь біологічні мембрани та вивчення процесів екзо- та ендоцитозу. Ліпосоми також стали об'єктом дослідження з метою створення нових лікарських форм. Так у відділі експериментально було доведено доцільність застосування фармацевтичних препаратів у ліпосомній формі за різних патологічних процесів у легенях, зокрема для лікування гострих і хронічних форм пневмонії, бронхіальної астми, муковісцидозу та інших уражень легеневої тканини. Ці дослідження стали підставою для одержання патенту «Спосіб отримання антигіпоксичного засобу в ліпосомній формі» та інших охоронних документів, які свідчили не тільки про високий науковий рівень досліджень під керівництвом В.К. Лішка, але й про їх надзвичайно важливу практичну значущість. Свідченням цього є досягнення сучасної фармакології і косметології, які успішно застосовують ліпосоми для одержання активних форм відповідних препаратів.
І, нарешті, у цьому нарисі ми розпочнемо розгляд винахідницької діяльності одного з найбільш молодих і потужних відділів Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України, відділу молекулярної імунології, який було створено у 1982 р. на базі лабораторії імунохімії (1975 р.) і керівником якого є академік Сергій Васильович Комісаренко.
Від початку створення лабораторії імунохімії і ще кількох років поспіль головними науковими напрямами її досліджень були: вивчення механізму імунотропної дії фосфорорганічних похідних неорганічного пірофосфату та розроблення методів імунохімічного аналізу для подальшого визначення механізмів молекулярного розпізнавання антигенів імунною системою організму.
Фосфонати та бісфосфонати (похідні неорганічного пірофосфату РРі) було вибрано для вивчення, виходячи з того, що РРі бере участь у великій кількості найважливіших ензиматичних реакцій у вигляді продукту або субстрату реакції чи входить до структури багатьох метаболітів. Ученими відділу, зокрема, було вивчено біологічну активність, механізм дії та залежність активності від структури бісфосфонатів – на той час нового класу лікарських препаратів, встановлено імуномодуляторну активність метиленбісфосфонової кислоти (МБФК).
Науковці лабораторії (пізніше – відділу) під керівництвом С.В. Комісаренка дійшли висновку, що основою імуномодуляторної дії фосфонатів, передусім МБФК, є її тропізм до лімфоцитів. Перенесення та накопичення МБФК у лімфоцитах призводить до гальмування неорганічної пірофосфатази та підвищення концентрації РРі, а згодом – до появи різнолігандових комплексів бісфосфонатів з іонами двовалентних металів і з РРі та до зміни активності й напрямку перебігу низки біохімічних реакцій, як, наприклад, ДНК – залежної РНК – полімерази ІІ, ензимів метаболізму пуринів тощо.
В результаті цих наукоємних фундаментальних досліджень у відділі на основі бісфосфонатів було створено декілька прототипів медичних препаратів. Так, було синтезовано поліуретанову композицію, яка правила за іммобілізований імуномодулятор із місцевим протизапальним та імуносупресорним ефектом. Доведено протипухлинну активність динатрієвої солі метиленбісфосфонової кислоти і запропоновано новий протипухлинний препарат «МЕБІФОН», який успішно пройшов всі клінічні випробування і зараз його випускає ВАТ «Фармак» у Києві.
З використанням імуноглобулінів (антитіл) і фосфорорганічних комплексонів (амінобісфосфонатів) було синтезовано імуновекторні молекули, які зберігали комплексоутворювальні властивості та активність антитіл. Такі конструкції запропоновано для радіоімунолокалізації антигенів. У відділі було також створено імуновектрні молекули – імунотоксини для вибіркового руйнування клітин-мішеней. З метою їх створення проводили кон’югацію антитіл проти поверхневих антигенів пухлинних клітин (чи антиімуноглобулінових антитіл) із цитотоксичними антибіотиками – блеоміцетином та стрептонегрином. Ефективність специфічних імунотоксинів виявилась у 25 разів вищою за «чистий» токсин.
Практична значимість цих результатів була доведена низкою одержаних авторських свідоцтв і патентів С.В. Комісаренка зі своїми співробітниками, а також з колегами із різних академічних інституцій (Інститут молекулярної біології ім. В.О. Енгельгардта АН СРСР, Інститут антибіотиків АМН СРСР (Москва), Інститут хімії високомолекулярних сполук, Інститут органічної хімії АН УРСР (Київ) та ін.
Слід зазначити, що не тільки ці, але й інші фундаментальні дослідження Сергія Васильовича мали і мають практичну спрямованість. Дуже важливі дослідження імунної системи у «ліквідаторів» - військових було проведено у відділі молекулярної імунології після аварії на Чорнобильській АЕС (1986 р.). Використовуючи найсучасніші методи дослідження, вже наприкінці 1986 р., всупереч офіційній в ті роки концепції, Сергій Васильович із колегами вперше довів, що невеликі дози сумарної радіації (25 бер) істотно пригнічують систему природного імунітету, зокрема знижують кількість та активність природних клітин-кілерів, що відповідають за протипухлинний та противірусний імунітет. Крім того, співробітниками відділу було проведено дослідження на мавпах в Інституті експериментальної терапії в Сухумі. Опромінення мавп дозами, розрахованими відповідно до аналогічних доз для людей (25 бер, або 250 мілізівертів) підтвердили результати щодо існування радіаційного імунодефіциту, який С.В. Комісаренко дуже влучно назвав тоді «чорнобильським СНІДом».
Життя підтвердило правомірність та своєчасність проведеної роботи, яка стала першим і об’єктивним дослідженням імунної системи людей опромінених під час аварії на ЧАЕС. Результати цих досліджень враховано під час роботи «ліквідаторів» та відселення мешканців із забруднених територій у безпечні райони країни.
С.В. Комісаренко був також одним із перших в СРСР, хто ввів у дослідження гібридомну техніку одержання моноклональних антитіл (мон-АТ). Це дало можливість співробітникам відділу молекулярної імунології виділити і проаналізувати низку антитіл з унікальними властивостями. Серед них на особливу увагу заслуговують мон-АТ проти унікальної антигенної детермінанти очищеного протеїнового деривату туберкуліну мікобактерій великої рогатої худоби, проти різних епітопів молекул плазміногену, фібриногену і/або фібрину та їхніх фрагментів тощо. Останні є надзвичайно важливими для вивчення антигенної структури протеїнів і механізмів зсідання крові та фібринолізу. Ці дослідження заклали також основу для імунобіотехнологічних методів зі створення імунодіагностичних тестів та імунолікувальних препаратів.
У відділі молекулярної імунології особливо активна робота у цьому напрямку розпочалася у 90-і роки і продовжується дотепер. Про здобутки і складнощі впровадження у практику отриманих ними результатів ми будемо говорити в наших наступних публікаціях.
Узагальнюючи наведений матеріал, слід ще раз наголосити, що тематика Інституту біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України з моменту його заснування завжди носила високотеоретичний характер, але разом з тим також була пов'язана з життям країни і спрямована на одночасне вирішення практичних завдань медицини, харчової і легкої промисловості, а також сільського господарства, тобто спрямована на благо Людини («Probonohominis»). В результаті, на сьогоднішній день Інститут має досить вагомий доробок у вигляді авторських свідоцтв, патентів і конкретних впроваджень співробітників біохімічних шкіл всесвітньо відомих учених – академіків, член-кореспондентів та професорів: О.В. Палладіна, В.О. Бєліцера, Д.Л. Фердмана, В.П. Вендта, О.С. Циперовича, В.П. Короткоручка, С.В. Комісаренка, Г.В. Донченка і, безумовно, М.Ф. Гулого – Зірки першої величини у винахідницькій діяльності. Окремому і детальному аналізу його досягнень у цій царині буде присвячено нашу наступну статтю.
З наведеного матеріалу можна зробити ще й такий висновок: багато, але не всі численні розробки і винаходи науковців Інституту було впроваджено в практику. Виникає цілком слушне запитання ЧОМУ?
На нашу думку, це перш за все тому, що процес впровадження наукових розробок у нашій країні настільки складний і дороговартісний, що він був і залишається майже непосильною справою як для окремого науковця, так і наукового колективу в цілому. А по-друге, винахідницька діяльність і в радянський період і тепер майже зовсім не мотивована державою. За свої ідеї, навіть доведені до логічного завершення у вигляді кінцевого продукту, науковець найчастіше отримував авторське свідоцтво і чисто символічне матеріальне заохочення, в той час як його впроваджена ідея могла забезпечити державі величезні прибутки. У кращому разі наукова установа одержувала заохочення від держави у вигляді державних відзнак і нагород. Тобто всі фінансові потоки по винахідництву від подачі до утримання патентів ідуть тільки в одному напрямку (гра в одні ворота) і зовсім немає витрат на стимулювання винахідників і просування найбільш перспективних винаходів з боку держави. В результаті рушійною силою як винахідницької діяльності, так і розвитку науки в цілому були і залишаються дотепер в основному ентузіазм і допитливість справжніх науковців.
В.М. Данилова, Р.П. Виноградова, С.В. Комісаренко
Інститут біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України